Серед бувалих мандрівників Трієст вважають містом, яке можна обійти стороною. Мовляв, він і так на узбіччі, практично у Словенії. Я цих людей не розумію. З найбільшою приморською площею в Європі та ефектним каналом, що виходить до Адріатики, з архітектурною еклектикою і такою ж сумішшю культур Трієст, звісно, не Венеція (до неї дві години поїздом), але саме в цьому й його цінність.
Трієст не намагається взяти на абордаж курортною життєрадісністю чи туристичною організованістю, а навпаки, усе більше схиляє до екзистенційного проживання кожної миті перебування в ньому.
Екзистенційне еспресо в кафе «Сан Марко»
Кафе, що зберігає вікову атмосферу, і дідусь, який розповість про Трієст без слів.
Ось, наприклад, цей колоритний вісімдесятирічний дідусь, на якого я вже десять хвилин позираю в кафе «Сан Марко». Він тут висадився за чашкою еспресо з граппою і з Il Manifesto в руках не випадково, а щоб волею провидіння уособлювати для мене неповторність місця і часу, яку завжди відчуваєш у цікавих містах.
І сто років тому він міг так само сидіти на тлі цієї темної дерев’яної обшивки, цих золотавих стін, мармурових стільниць і картин із гульвісами в карнавальних масках, що нагадують про суто трієстську суміш Венеції та Відня. У меню схожих на тірольські шале тратторій поруч уживаються паста і гуляш, равіолі та штрудель, картопляні оладки — фріко — і словенський суп «йота» з квашеною капустою, картоплею та свининою.
Перехрестя імперій
Місто, що переходило з рук у руки, і кожна влада залишила свій відбиток.
Над навколишніми виноградниками, що нагадують Тоскану, раптом виринають цибулинки зовсім не тосканських церков. А все тому, що більшу частину свого життя Трієст, розташований на стику Італії та Балкан, був розмінною монетою під час укладання територіальних угод. Цю колишню римську колонію Венеційська республіка прибрала до рук у 1202 році.
За 101 рік він оголосив «добровільну покору» Габсбургам і залишався частиною Австро-Угорської імперії до кінця Першої світової війни (Відень трималася за Трієст, бо це був її єдиний морський порт), після якої його повернули Італії, але ненадовго: після німців тут до 1954 року хазяйнував маршал Тіто.
Свево, Джойс і вітер бора
Тут великі письменники ловили натхнення, а вітер бора — за комір.
Усі ці перипетії я читаю в зморшках дідугана з газетою, який запросто міг бути героєм із книжок Італо Свево, найвідомішого письменника цього міста. У його гірко-солодких романах герої страждають від любовних мук і від холодного північно-східного вітру бора, який вважається такою ж невід’ємною частиною Трієста, як даблдекери в Лондоні.
Мені передається якась меланхолія, задумливість і вселенська втома міжсезонного Трієста, поки я під стукіт човнів об причали бреду до моря від церкви Сан-Антоніо вздовж Канале Гранде повз венеційське палаццо, повз блакитні бані сербської православної церкви св. Спиридона, повз маленьку площу з різнокольоровими будинками, що водночас нагадують Любляну і Прагу.
А потім я натикаюся на статую Джойса і з’ясовую, що він прожив тут 11 років і ледь не помер від голоду, перебиваючись уроками англійської. Свево, виявляється, був одним із його учнів.
Місто без «обов’язкової програми»
У Трієсті краще не галопувати пам’ятками, а просто жити.
Чим мені подобається Трієст, так це відсутністю списку «зіркових» визначних місць, які неможливо оминути. З містом знайомишся в розслабленому, «факультативному» порядку, і навіть під час відвідування музеїв, більшість з яких розташовано у старих особняках, їхня обстановка й архітектура часом цікавіші за експонати.
Розумію, що я вже раз уживав слово «еклектичний» щодо Трієста, але що вдієш, якщо він справді такий!? Ось зазирніть до музею Револтелла, подивіться на кіч XIX століття з назвами на кшталт «Слухаючи Бетховена» або «Після причастя» і судіть самі!
Від Сан-Джусто до Орто Лапідаріо
Підйом на пагорб, давнє каміння і сад, де коти стережуть римські надгробки.
Безцільне блукання містом і кафе давалося мені легко в Трієсті, але на другий день я погнав себе на пагорб Сан-Джусто до собору з мозаїкою XII століття. Тут римські бюсти прикрашають венеційсько-візантійсько-готичний фасад, у дворі нудьгують рештки римських базиліки та форуму і недобудований замок XIV століття.
У музеї буде цікаво лише тим, хто марить обладунками та латами. Дорогою вниз я зазирнув до Музею історії та мистецтва, але не стільки заради єгипетських мумій, скільки заради прогулянки серед надгробків і скульптур у саду «Орто Лапідаріо»…
Трамвай № 2: від моря до Карсо
Подорож із порту в гори, печери й фермерські застілля з вином і сиром.
Втомившись ходити Трієстом, я сів на старенький міський трамвай № 2 на п’яцці Обердан у напрямку Вілла Опічина і проїхав увесь маршрут від моря до гір. В Опічині всі їдуть подивитися на найбільшу печеру у світі, але я залишився на поверхні — паніка в печерах мені не до душі.
Зате по вапняковому плато Карсо в околицях Трієста я полазив із задоволенням. Карсо — мрія спелеолога, але й любителям наземного там теж добре. А ще там є осміце — їдалальні під відкритим небом, де словенські фермери продають сир, ковбасу, овочі та вино.
Замок Мірамаре: кохання, Адріатика і Мексика
Романтична історія з видом на море, що закінчилася трагедією в далекій Мексиці.
Видно, після трьох днів непомітна аура Трієста почала мене відпускати, і я пішов дивитися місцеве «Ластівчине гніздо» — замок Мірамаре. Збудований 1860 року зі світлого істрійського каменю для ерцгерцога Максиміліана та його дружини Шарлотти, він став свідком короткої ідилії.
Максиміліан вирушив до Мексики на авантюрну пропозицію Наполеона і там був розстріляний, а Шарлотта з’їхала з глузду. Дивлячись із вікон замку на блакитну Адріатику і парк, я не міг уявити, щоб хтось захотів звідси поїхати…
Практика: як смакувати Трієст без поспіху
Коли їхати
Весна і початок осені — ідеальний час. Улітку тут душно, а взимку бора здуває з набережної і туристів, і чайок.
Як дістатися
- Потягом — 2 години з Венеції, 5 годин із Мілана, 8 з Рима.
- Літаком — аеропорт Трієста (Ronchi dei Legionari) за 33 км, автобус до центру ~50 хв.
- Із Словенії — від Любляни 1,5 години на авто або автобусом.
Де гуляти
- Канале Гранде і П’яцца Уніта-д’Італія — серце міста.
- Район Борґо Терезіано — чітке габсбурзьке планування і торгові вулиці.
- Середньовічна Чіттаве́ккія — вузькі вулички і римський амфітеатр.
Що скуштувати
- Фріко — картопляна лепешка з сиром.
- Словенська «йота» — суп із квашеною капустою, свининою і картоплею.
- Фріто місто — морський мікс у клярі.
- Кава в «Сан Марко» або «Томмазео» — культові кафе міста.
Маленькі хитрощі
- На пагорб Сан-Джусто піднімайтеся автобусом — заощаджує сили й нерви.
- У Карсо приїжджайте на вихідних — тоді працюють осміце.
- Вечір найкраще зустрічати на Корсо Кавур, з морозивом у руці.
Маршрут «Трієст за 1 день»
Якщо у вас лише 24 години, місто все одно встигне вам сподобатися.
08:30 — Кава в Caffè San Marco
Густий аромат, дерев’яні панелі і перші сторінки ранкової газети.
У «Сан Марко» каву подають із такою гідністю, ніби це не напій, а церемонія. Дерев’яні панелі, книжкові полиці, старі портрети — тут можна провести годину, спостерігаючи за людьми за сусідніми столиками. Іноді здається, що час у цій залі трохи сповільнюється.
Кафе, що зберігає вікову атмосферу, і дідусь, який розповість про Трієст без слів.
10:00 — Прогулянка Канале Гранде і вихід до П’яцца Уніта-д’Італія
Широке небо, мармурова плитка і шум моря внизу.
В Італії Трієст ніби стоїть спиною до країни і обличчям до моря. Він дивиться в бік Словенії та Хорватії, зберігає в собі сліди Австро-Угорщини, але при цьому залишається італійським до мозку кісток.
12:00 — Легкий обід у Борґо Терезіано
Фріко з келихом місцевого білого вина.
Трієст: місто, що шепоче, а не кричить. Немає в ньому туристичного гамору Венеції чи флешмобу на площі Сан-Марко. Тут біля моря тиша, кава пахне часом, а вітер бора вивертає не лише парасольки, а й думки.
14:00 — Підйом на пагорб Сан-Джусто
Собор, замок і панорама червоних дахів.
Пагорб Сан-Джусто — серце старого міста. Тут і давньоримські руїни, і середньовічний собор, і замок, у стінах якого збереглася історія численних облог. Підійматися пішки — випробування, але автобус довезе майже до самої вершини.
Там, де вітер вільно гуляє між камінням, а з висоти собору видно весь Трієст, немов на долоні.
17:00 — Вітер і вино на плато Карсо
Келих Терано з видом на море.
Плато Карсо — це ще й музей просто неба. Маршрут «Стежка Миру» з’єднує укріплення Першої світової, а збережені траншеї на горі Сан-Мікеле бережуть написи італійською та австро-угорською.
19:30 — Захід сонця на Корсо Кавур
Апероль, сміх і золотаве світло над хвилями.
Трієстські заходи — це спектакль, у якому головні ролі грають море і світло. Ввечері набережна наповнюється містянами, туристами і чайками, а в кожного в руках — морозиво або келих аперолю.
На Корсо Кавур сонце сідає повільно, наче місто не хоче відпускати день.
Ехо міста
Трієст — це не те місто, яке миттєво розкривається. Він не кричить про себе, не влаштовує галасливих шоу, не завалює вас сувенірними лавками на кожному розі. Він просто живе між морем і каменем, вітром і сонцем, італійським теплом і австрійською стриманістю.
І якщо дозволити собі тут затриматися, хоч би на пару днів, ви зрозумієте: за фасадами у стилі Габсбургів ховаються історії, які хочеться слухати знову і знову. А смак кави та заходів сонця залишиться з вами навіть удома — як тихе нагадування, що у світі є місце, де можна просто дихати і дивитися на море.
