Маргарита, Оріноко, Канайма, водоспади, індіанці та тропіки — все тут, як у старому фільмі за мотивами творів Хемінгуея чи Маркеса
Боліваріанська Республіка Венесуела — держава немаленька, близько 28 млн. населення і 916 000 км2 території. У пресі про Венесуелу останнім часом пишуть переважно у зв’язку з коливаннями цін на нафту та екстравагантною політикою, в недалекому минулому — риторикою покійного президента Чавеса, організатора «боліваріанської революції», шанувальника покійного Че Гевари та живого Фіделя Кастро, друга Лукашенка та Ахмадінежада, а останнім часом — політичними кризами після смерті диктатора.
Однак політика політикою, але ще це країна з дивовижною природою, горами та пляжами, джунглями, водоспадами та запахом екзотики, що витає всюди. Щоб розглянути Венесуелу цілком, безумовно, потрібен не один місяць. Ми за два тижні встигли побувати на острові Маргарита, в дельті річки Оріноко та національному парку Канайма.
Негламурна перлина Карибського моря
Маргарита — острів площею 1076 км2 за 30 кілометрів від узбережжя Венесуели в південній частині Карибського моря з населенням близько півмільйона людей. Він був відкритий у 1498 році Христофором Колумбом і названий, за однією з версій, на честь принцеси Маргарити Австрійської, за іншою — на честь перлів («маргарита» — одна з латинських назв перлини).
У минулому тут дійсно процвітав масовий видобуток перлів, зараз він практично зійшов нанівець, і острів існує за рахунок зони вільної торгівлі (венесуельці їздять сюди за безмитним імпортним алкоголем та електронікою) та туризму, який, втім, важко назвати по-справжньому масовим. Прилітають чартери з Європи, зустрічаються американці, проте більшість постояльців готелів — забезпечені венесуельці, для яких це «свій» курорт.
У туристичних проспектах Маргариту традиційно називають «перлиною Карибського моря». Наскільки це справедливо? Відповідь неоднозначна і залежить від того, чого ви від неї очікуєте. На Маргариті завжди жарко, це одинадцятий градус північної широти, на тисячу з лишком кілометрів південніше Куби. Навіть взимку тут вдень плюс 28–30 у тіні, вночі — 23–25, повітря вологе.
Перше враження після виходу з літака — баня. Сонце вкрай різке. Блондину чи рудому засмагнути тут непросто, треба або постійно мазатися кремом з фактором захисту 50–70 і залишатися білим, або ризикувати отримати сонячний опік, або сидіти в тіні.
У готелях, а практично всі вони працюють за системою «все включено», вам щедро наливають екзотичні коктейлі, дайкірі, коко-локо, кайпірінью, для любителів класики — кубу-лібре. Однак слід бути обережним, ром тут не економлять, і в тій же кубі-лібре по-венесуельськи його зазвичай більше, ніж кока-коли.
Нерідкі короткі, але проливні тропічні дощі. Над морем височіють густо порослі зеленню гори, що створюють неповторний романтичний пейзаж. А виходячи з готелю, достатньо зробити кілька кроків, і ви потрапляєте в атмосферу старого фільму або романів Маркеса і Хемінгуея.
Одноповерхові трущоби, хатини, перед ними сидять і курять літні венесуельці, копошаться дітлахи, проїжджають на мопедах, природно без касок, вгодовані мулатки, в невеликих магазинчиках і простеньких барах (навіс з холодильником, але без стін і дверей) продають крижане пиво, за кожним кутом купи сміття, автопарк представлений переважно американськими автомобілями 70–80-х років — гігантськими седанами на зразок Chevrolet Caprice і старими джипами Blaizer або Vagoner, нерідко без вікон, з дірками від іржі в дверях…
Але все це їздить, витрата палива нікого не хвилює, бензин у Венесуелі коштує близько 3 центів США за літр. Зустрічаються машини і новіші, в основному китайські та японські. Епізодично — виглядають тут справжньою розкішшю Mercedes кінця 80-х — початку 90-х. Вільного ринку нових автомобілів у Венесуелі немає, як і колись в СРСР, потрібно стояти в черзі або переплачувати.
Тропіки, пелікани, мухи…
Над морем літають зграї пеліканів. Можна сидіти годинами і спостерігати, як птахи з величезними дзьобами кружляють у дивній каруселі і раптом обрушуються вертикально вниз з 30–40 метрів за черговою рибиною. До речі, про риб. Місцевий рибний ринок — видовище не для слабкодухих, а головне — не для людей з надмірно розвиненим нюхом. Улов обробляється і продається прямо на сонці, під нескінченним роєм мух. Втім, ніяких спалахів інфекційних захворювань серед місцевого населення не спостерігається.
Море на Маргариті чисте і тепле, є пляжі з білим піском, але до «карибських» рекламних роликів узбережжю далеко. Поїздка сюди — це подорож у справжні тропіки, далекі від стерильності і ще не дуже модернізовані.
Можна порадити екскурсію по острову на джипі, на якому вас завезуть в галасливий і багатолюдний Порламар і в тихий колоніальний Асунсьон, офіційну столицю острова і штату Нуева-Еспарта, зроблять зупинку в заповіднику і прокатають на катері по мангрових заростях, де біля порослих черепашками коренів дерев, що ростуть з води, плавають морські зірки, відвезуть на напівпустельний і практично незаселений півострів Маканао з дивовижними пейзажами і заходами сонця.
Готелі тут досить шикарні, але і в них майже кожен день на годину-півтори відключається електрика і перестає текти гаряча вода в душі. На вулиці цікаво, але небезпечно. Як запевняють практично всі, бандитизм процвітає, збройні пограбування — в порядку речей. Втім, автор гуляв не тільки вдень, але і всупереч всім рекомендаціям — в темряві, відвідав місцевий бар і залишився цілий і неушкоджений…
Складнощів з постачанням населення, про які багато пишеться в пресі, не помітно. У сільському «супермаркеті» було практично все, від солі до пральних машин, хоча непоказністю і обшарпаністю магазин вельми нагадував радянські 80-ті роки.
Крім усього вищесказаного, Маргарита — це ще і хороший стартовий майданчик для відвідування континентальної Венесуели. За $500 звідси можна здійснити, наприклад, дводенну поїздку в дельту річки Оріноко і національний парк Канайма.
Купання з піраньями
На невеликому літаку ви летите в Пуерто-Ордаз, великий промисловий центр континентальної Венесуели, з незліченними хмарочосами і офісними центрами. Тротуари тут чистіші, машини новіші, руїни на колесах рідкісні. Автобус везе вас по новому мосту через Оріноко в бік дельти. Це добудоване зовсім недавно, в 2006-му, вражаюча інженерна споруда довжиною понад 3 км, що перекриває могутню і дивно темну (особливість її дна) річку.
Далі шлях пролягає по новій автостраді через пампу, південноамериканську савану, порослі де-інде чагарником, подекуди невисокими хвойними деревами. На дорозі через кожні 5–6 кілометрів «лежачі поліцейські» змушують гальмувати перед блокпостами Національної гвардії. Туристів не чіпають, а ось місцевих контролюють щосили.
Автострада перетворюється в звичайну дорогу, і нарешті ви добираєтеся на «край світу», в село індіанців Варао біля однієї з приток Оріноко. Індіанці, судячи з усього, звикли до туристів і байдужі до Чавеса, живуть уздовж берега в хатинах на вбитих прямо в воду палях, без вікон і дверей. Дітлахи хлюпаються в річці, дорослі відпочивають в гамаках.
Далі вперед можна тільки по воді, і, подолавши кілометрів шістдесят на човні з мотором, що регулярно ламається і лагодиться прямо на ходу, ви опиняєтеся на міні-турбазі. Кругом стоїть нескінченний галас птахів, наближається захід сонця, і, залишивши рюкзаки в кімнатках під навісом, прямо за яким темний ліс, продовжуємо подорож.
Індіанець вчить ловити піраній, і вони дійсно клюють дивно швидко на найпростішу вудку, вірніше, гілку з волосінню і гачком. З піраньями можна і скупатися, просто так вони людей не чіпають.
Настає тропічна ніч, в лісі гулко ухають мавпи, і ви їдете далі в саму дельту, що нагадує гігантське темне озеро. На його березі індіанець ловить сіткою невеликого кайманчика, потім змій, що повзають у гілках дерев, що нависають над водою. Як він умудряється розгледіти їх в непроглядній темряві за допомогою всього лише невеликого ліхтарика — загадка. Далі — ночівля під музику джунглів.
Цікава деталь — європейські норми безпеки сюди ще не дісталися, на човні відсутні рятувальні жилети, загроза його перекидання одурілими від надлишку вражень туристами посеред лагуни в кілометрі від берега цілком реальна…
Прогулянка під водоспадом
Рано вранці тим же шляхом — човен і автобус — ви повертаєтеся в Пуерто-Ордаз, звідки летите в національний парк Канайма, що входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це, мабуть, одне з найбільш дивовижних місць на планеті. Ще якихось 60–70 років тому в ці місця практично не ступала нога білої людини, десятки тисяч кілометрів населяли лише нечисленні індіанські племена. І зараз тут немає доріг, дістатися сюди можна тільки на літаку — на розташований буквально посеред дикої природи, в оточенні «тепуї» — столових гір з плоскими вершинами (якщо вірити геологам, найстаріших на планеті) — невеликий аеродром.
Кругом все червоне — і земля, і вода озера, теплою, дивно приємною для купання лагуни. Тут знаходиться найвищий у світі водоспад Анхель, або Сальто Анджел, названий так не на честь ангелів, а в пам’ять про американського льотчика Джеймса Ейнджела, що пролетів над ним на літаку в 1935 році. Піша географічна експедиція вперше дісталася сюди тільки в 1949-му.
Уго Чавес в 2009-му перейменував водоспад в Керепакупай-Меру. Суть справи, однак, не в назві, а в 979-метровому потоці води, що прямовисно спадає з вершини гори Ауянтепуї (гора диявола, як її називали індіанці). Причому річки на горі немає, водоспад утворюється в результаті конденсації туману. Якщо ви не альпініст, то сам Анхель зможете побачити тільки з борту літака. Зате під іншим водоспадом, Сальто ель Сапо, одним з трьох класичних, річкових, що спадають в теплу лагуну Канаїми, можна пройти в самому буквальному сенсі цього слова.
У скелях на схилі, приблизно на половині висоти, метрах в двадцяти від рівня води і від вершини, є своєрідний скельний карниз. Ви заходите туди, і від решти світу вас відділяє стіна вічно шумлячої води. Ви дивитеся крізь її пелену на околиці, фотографуєтеся в хмарах бризок, думаєте, як тут все було точно так само задовго до вас, задовго до Чавеса, і забуваєте про біди і турботи метушливого світу…
Корисно
- Як потрапити до Венесуели з України. Найпростіше купити тур в одній з європейських компаній, наприклад чеської EXIM Tours або німецької Neckermann Reisen, і летіти в Прагу, Мюнхен або Франкфурт і далі чартером.
- Ціна питання. Двотижнева путівка в чотиризірковий готель, що працює за системою «все включено», обійдеться в 1000–1500 євро плюс витрати на дорогу в Європу. Інший варіант: летіти самостійно, з неминучими пересадками, шукати готелі на місці або бронювати через Інтернет.
- Віза. На відміну від росіян і білорусів громадянам України для відвідування Венесуели поки ще потрібна віза. Найближче до Києва посольство Боліваріанської республіки знаходиться у Варшаві.
- Гроші. Офіційний курс — 100 болівар за долар. За ним перераховуються і гроші, які ви знімете з картки в нечисленних працюючих банкоматах. У міняйл на вулиці можна отримати 110-120 боліварів — або «ляльку» з різаним папером. Портьє в готелях і гіди турагентств міняють по 105.
Цікаво
Ціни. 0,3 л пива в барі на пляжі — 90-130 боліварів, 0,7 л рому в магазині — 700–900, півкіло кави — 300–4000. Пообідати в місті в простенькому ресторанчику можна за 400–500 боліварів. У хорошому — за 1000.
- Транспорт. Взяти в оренду автомобіль на день можна за $60–70. Втім, робити це не рекомендується. Місцевий рух вкрай хаотичний, венесуельці зазвичай їздять з пляшкою пива в руці, а в разі аварії іноземець, швидше за все, буде визнаний винним.
- На замітку незаконослухняним громадянам. Купити кокаїн у Венесуелі не проблема. Але і за один грам можна потрапити на роки у в’язницю, в порівнянні з якою українська здасться раєм. Багаж при вильоті з Венесуели перевіряється не вибірково, а тотально. Крім рентгена і собак національні гвардійці відкривають і ретельним чином оглядають кожну валізу. Це не перебільшення — кожну!
- Що привезти. По-справжньому цікавий сувенір — піранья. Велику, сантиметрів 25 завдовжки, сушену і лаковану рибу на дерев’яній підставочці продають за 1000-1200 боліварів. Жінкам сподобаються дуже милі і дешеві (550–800 боліварів) коралові намиста і браслети. За 12000 боліварів можна купити справжній індіанський гамак.
